Тиша Запитань (Євген Баран) - яку книгу прочитати сьогодні

Сьогодні в мене виникла ідея прикинути декілька книжок на далеке майбутнє щоб їх почитати. Так як часу дуже мало щоб читати звичайні, не наукові, книжки то буду читати по трошки кожної книжки яку пропонують мені працівники відділів бібліотеки. Можливо спочатку вони не будуть хорошими... але будемо надіятись.

Перша книжка яку мені порадили це книга Євгена Барана "Тиша запитань".

Думаю в відділі переборщили, або подумали що я жартую. Тож я б ніколи цю книгу не читав, тільки якщо б був літературним критиком чи стутентом якому потрібно це читати.
Напевне прийдеться нам критикувати критика...
Якби я сьогодні прийшов в бібліотеку і спитав: "Яку книгу прочитати мені сьогодні",  і мені б запропонували саме цю. То вечором я б дивився футбол а не читав книгу. А як думаєте Ви?  От дві сторінки з книги на Ваш розсуд. Чекаю коментарів...


Вічний діалог безсмертних душ...
Сергій Грабар. Сецесії: оповідання. -К.; Факт, 2007. —136 с.

Думаю, шо жаіф книжки подано „ехояно. Все-таки це не так оповідання, як мініатюри. Ліричні мініатюри. Звичайно, це не Фрідеберг Ту-глас з його класичними есеями, які він називав маргіналіями, помітками на полях, для яких характерним є ліризм, намагання пиьменника емоційно вплинути на читача, - але задум та ідея тотожна Тугаасівській. Бракує цим грамотним і непоганим у цілому мініатюрам пластики мови, стилістичної віртуозносте і вростання у стиль мови епохи (особливо це стосується міні-ютюр біблійної тематики).

Назва «Сецесії» точно відповідає задумові. Адже у перекладі з латинської зесеззіо означає відокремлення. Чи як подається в анотації книги: «сецесія» - відокремлення чогось особливого з площини ординарного.

Самі мініатюри можна розділити на декілька груп: біблійна проблематика («Потоп», «Волхви», «МаріяКлеопа», «Апостол»); житія святих (чомусь думається, що першопоштовхом стали оповіді з «Києво-Печерського Патерика»: «Антоній», «Нестор», «Ісакій», «Прохор», «Алімпій», «Святоша»); морально-етична проблематика («Масажист», «Вчений», «Рембо», «Хлопчина», «Вибух», «Гординя», «Жовч», «Місто», «Чекання», «Віра», «Небо», «Відсьогодні», «Львів», «Душа», «Переїзд», «Мавпа», «Літак», «Мить», «Втрата», «Вікно», «Тиждень», «Свічка»); інтимна проблематика («Зірка», «Очі», «Спасіння», «Зустріч», «Роздуми», «Погляд», »І тоді ти сказала...», «Храм», «Вінчання», «Тобі»).

Звичайно, що цей поділ досить умовний. Особливо, що стосується групи морально-етичної проблематики, бо в своїй основі всі мініатюри Сергія Грабара так чи інакше, звернені до морального загострення люд-ської відповідальносте за світ, у якому живеш (здається, у Екзюпері є фраза: «Ми відповідальні за тих, кого приручили»).

Думаю, що ця книга, попри певний недолік стилістичний і змістову та ідейну вгадуваність, є позитивним набутком сучасної української малої прози. Ці мініатюри конкретні (цим вони перегукуються із поезією Сергія Грабара), здебільшого, вони мають конкретного адресата (взагалі книги Сергія Грабара, зокрема поетичну збірку «Твоє ім’я» та прозові мініатюри «Сецесії») можна назвати адресними книгами: вони викликані конкретними почуттями і прив’язані до конкретних станів душі. Це не є поганим. Навпаки, такий досвід викликає повагу. Бо маємо зріле письмо; маємо Автора, який добре (чи майже добре) чує Слово; і маємо Автора, який знає, що хоче сказати і, найголовніше, знає, кому сказати.

Ця книга з тих, які можна перечитувати. Під настрій, для душі. Її можна читати з будь-якої сторінки. Бо це той Автор, який зрозумів, що все у нашому світі є спокусою: слава, багатство. Все, крім Любови: «цього окриленого, дарованого Всевишнім відчуття, яке охоплює буревієм, долаючи перешкоди, несе бездоріжжям сполоханого подиху, колись віднайденого серед пустелі, серед хаосу життя». Автор настільки перейнятий цим відкриттям, що впевнений в тому, що сам Господь його «благословив на пошук тієї єдиної Любови», яку він не втратить вже ніколи.

Читаючи цю книгу, мене не покидав якийсь сумний настрій, десь я навіть заздрив Авторові, який знайшов сенс у житті (сказано ж у Біблії: «Кожному буде по вірі вашій»), тоді як я ще його шукаю. І в тому, що ця книга дає можливість передихнути від песимістичних думок, а то й прочинити двері для пошуку Істини, — полягає її найбільший позитив — естетичний і етичний.

Лютий 2008

Сергій Грабар: між до і після...

/. «Бо Пілат ще не вмер...»

Сергій Грабар. Вибір. - Тернопіль: Джура, 2009. -112 с.

Сергій Грабар є одним з найактивніших українських письменників першої декади нового тисячоліття. За цей час він видав три поетичні збірки («Натхнення», 1999; «Пелюстки надії», 2002; «Твоє ім’я», 2006) і шість книг малої прози, означеної Степаном Процюком і підхопленої критикою як екзистенційні притчі («Від першої особи», 2000; «Стан душі», 2004; «Сецесії», 2007; «Притчі», 2008; «Вибір», 2009), хоча сам автор пробує канонізувати жанрове визначення своїх творінь як новели. Якщо додати сюди ще 5 книг, які вийшли окремими виданнями у Хорватії (2004), Азербайджані (2005), Ірані (2007, мовою фарсі), Німеччині (2009), Росії (2009), то взагалі можемо говорити про «грабароманію» українського літературного простору. Я не здивуюся, якщо невдовзі книги Сергія Грабара перекладуть ще польською, французькою, англійською і шведською, а ще через якийсь час він випередить Андруховича у боротьбі за першість на Нобеля...
Я не зовсім жартую, хоча проза Грабара далека від карнавально-буфонадного контексту. Навпаки, Сергій працює у жанрі серйозних філософських медитацій, а про літературну карнавальну традицію міг би цілком сказати словами Панька Куліша: «Все би нічого у тій Венеції, якби не богопротивний карнавал!»...

Тематичний контекст Грабарових притч широкий - від біблійних часів до сьогодення. Це навіть не зовсім подібне на літературні сюжети, це настрій, атмосфера, тони і напівтони відомих сюжетних ходів. Працювати у такому жанрі непросто: межа літературного і позалітературного крихка як ніде. Сергієві вдається втриматися на межі. Допомагає власний життєвий досвід, тонке знання психології людини і добротний літературний смак. Можна твердити про витончений літературний смак Сергія Грабара.

І,    звичайно, тонке знання літературної кон’юнктури.

Сюжетне тло його прозових монологів (колись автор сих рядків грішив нібито прозою й жанрово визначав свої писання саме так) універсальне. Національний контекст фактично відсутній, хоча й маємо монологи екзистенційно захоплені «Львів» чи патріотично наснажені «Відсьогод-ні...». Можемо натякати на контекст національно-побутовий («Дядько Микола»), однак цей «натяк» губиться в загальному настрої історико-психологічного характеру. Це скалки психологічних ситуацій людини, мозаїка психологічно-філософських станів людини, її вписання в універсальне коло житгя/смерти, історико-біблійного монологу на вічні теми (життя/ смерть; добро/зло; любов/ненависть; вірність/зрада; віра/безвір’я).

Авторський голос і авторські емоції найчіткіше проартикульовані у монологах інтимного регістру: «Роздуми», «Погляд», «І тоді ти сказала...», «Храм», «Вінчання», «33.20». Дивного у цьому нічого не бачу. Це єдине почуття, яке людина-розумна прагне у собі не тільки зберегти, а й примножити. І тут завжди знаходиться конкретний першопоштовх. Конкретна ЖІНКА! Що би ми робили, якби втратили відчуття любови?! Якби ми змаргіналізували образ жінки, зводячи її до ролі простої самки...

Морально-дидактичний контекст наснажує ввесь сюжетний простір монологів Сергія Грабара. Це специфіка жанру. Коли будь-яка історія, будь-яке відчуття накладається на історичне буття людини. Тут немає нав’язування, але є постійне нагадування. Легке мов етер. Мов шовк...

Такі твори не пишуться запоєм, їх не може бути багато і зразу. Тут рівень людської психології повинен бути згармонійований із історичним, соціяльним та естетичним контекстом. Цей жанр вимагає морального осердя, мовної бездоганнности і ненав’язливої повчальносте.Є ще одна пастка, пов’язана із цим жанром: це завжди перехідний жанр, між поезією